Коли я оселився в одному домі з людьми з вадами розумового розвитку, найперше мене вразило те, що їхня симпатія чи антипатія до мене не мала абсолютно нічого спільного з жодною з тих численних корисних справ, якими я займався до того часу. Оскільки ніхто з них читати моїх книг не міг, ці книги нікого не вражали, а позаяк більшість із них ніколи не ходила до школи, мої двадцять років у Нотр-Дамі, Єлі та Гарварді теж рекомендацією не служили. Ще менш цінним виявився мій значний екуменічний досвід. Коли я під час вечері запропонував комусь із асистентів м’ясо, хтось із неповносправних сказав: «Не давай йому м’яса. Він не їсть м’яса. Він пресвітеріанець».

Неможливість використовувати будь-яку з навичок, що мали неабияке практичне значення в минулому, мене по-справжньому непокоїла. Я раптом опинився віч-на-віч зі своїм оголеним єством, яке могли прийняти чи відкинути; воно було відкрите для обіймів та ударів, посмішок та сліз, і все це залежало просто від того, як мене сприймали в даний момент. Складалося враження, наче у певному сенсі я починаю своє життя спочатку. На стосунки, зв’язки, репутацію можна було більше не розраховувати.

Цей досвід був – і багато в чому ще й досі є –  найважливішим у моєму новому житті, адже він змусив мене заново відкрити свою справжню ідентичність. Ці зламані, зранені й абсолютно невибагливі люди спонукали мене відпустити моє значуще єство, спроможне щось робити, показувати, доводити, будувати. Натомість я мав повернути єство нічим не прикрашене, у якому я повністю вразливий і відкритий, здатний приймати і дарувати любов незалежно від будь-яких досягнень.

Я говорю вам усе це тому, що глибоко впевнений: християнський лідер майбутнього покликаний бути абсолютно незначущим і перебувати в цьому світі, не маючи змоги запропонувати нічого, крім свого вразливого єства. Саме так Ісус колись прийшов явити нам Божу любов. Велике послання, що його маємо нести як служителі Божого Слова та послідовники Ісуса, полягає в тому, що Бог любить нас не за те, що ми робимо чи чого досягаємо, а тому, що Він створив і викупив нас у любові, а також вирішив: проголошувати цю любов істинним джерелом усього людського життя належить саме нам.

Перша спокуса Ісуса мала бути виявом значущості: перетворити каміння на хліб. О, як часто я хотів бути на таке здатним! Крокуючи «молодими містами» на околицях столиці Перу Ліми, де діти гинуть від недоїдання та забрудненої води, я не зумів би відкинути чарівний дар перетворювати ці запилені кам’янисті вулиці на місце, де можна було б підняти з землі будь-який з тисяч камінців — і виявити, що це круасан, тістечко до кави чи свіжоспечена булочка. Місце, де можна було б наповнити складені ківшиком руки затхлою водою з цистерн — і раптом радісно збагнути, що насправді п’єш смачне молоко. Хіба ми, священники та служителі, не покликані допомагати людям, годувати голодних і рятувати тих, хто гине від недоїдання? Хіба не покликані робити щось, аби люди усвідомлювали, що ми змінюємо їхнє життя? Хіба ми не покликані лікувати хворих, годувати голодних і полегшувати страждання бідних? Ісус поставав перед тими ж питаннями. Та коли Його попросили довести свою силу — силу Божого Сина — відповідною значущою поведінкою, перетворивши камені на хліб, Він залишився вірним своїй місії проголошувати Слово і сказав: «Чоловік житиме не самим хлібом, а кожним словом, що виходить з уст Божих» (Матвія 4,4).

Один із головних різновидів страждань, яких зазнаємо у служінні, — це низька самооцінка. Сьогодні багато священників та служителів дедалі частіше сприймають себе як осіб, що мають дуже незначний вплив. Клопотів у них по горло, а от особливих змін не видно. Їхні зусилля, схоже, зовсім марні. Вони бачать, що людей до церкви приходить щораз менше, і з’ясовують, що психологам, психотерапевтам, консультантам з питань подружнього життя та лікарям часто довіряють більше, ніж їм. Чимраз менше і менше молоді відчуває потяг іти їхніми слідами — ось одне з найболючіших усвідомлень для багатьох християнських лідерів. Може скластися враження, ніби в наші дні стати і бути священником чи служителем — це вже щось таке, чому не варто присвячувати життя. Тим часом у церкві сьогодні мало похвали, зате багато критики, і кому ж до снаги довго жити в такому кліматі, не впадаючи у депресію того чи іншого ґатунку?

Мирський світ навколо гучно твердить: «Ми можемо подбати про себе. Нам не потрібен ні Бог, ні церква, ні священник. У нас усе під контролем. А якщо ні, то доведеться нам попрацювати більше — і таки цей контроль здобути. Проблема тут не у відсутності віри, а в недостатній компетентності. Якщо ви хворі, вам потрібен компетентний лікар; якщо ви бідні, вам потрібні компетентні політики; якщо у вас проблеми технічного характеру, вам потрібні компетентні інженери; якщо йдуть війни, потрібні компетентні перемовники. Століттями Бога, церкву та церковнослужителя використовували для того, щоб заповнювати прогалини, спричинені некомпетентністю, але сьогодні такі прогалини заповнюють іншими способами, і духовні відповіді на практичні питання нам більше не потрібні».

У такому-от кліматі секуляризації християнські лідери відчувають себе дедалі менш значущими і щораз маргінальнішими. Багато хто починає запитувати себе, навіщо взагалі залишатися в служінні. І часто таки йде, досягає компетентності у якомусь новому починанні і приєднується до своїх сучасників у спробах зробити значущий внесок у покращення життя в світі.

Але є й зовсім інша історія. Під усіма великими досягненнями нашого часу криється глибока течія відчаю. Доки суспільство змагає насамперед до ефективності та контролю, серця мільйонів людей у нашому зорієнтованому передусім на досягнення успіху світі сповнюють самотність, замкнутість, відсутність дружби та близькості, розірвані стосунки, нудьга, почуття порожнечі та депресії і глибоке усвідомлення марності.

У романі Брета Істона Елліса «Менше за нуль» читачам запропоновано вельми наочний опис моральної та духовної вбогості, що ховається за сьогочасним фасадом багатства, успіху, популярності та влади. Різко й уривчасто, у темпі стакато, автор описує життя «золотої молоді» Лос-Анджелеса, що обертається навколо сексу, наркотиків та насильства. І крик, що здіймається на тлі всього цього декадансу, чіткий та зрозумілий: «Хтось мене любить? Хтось насправді про мене дбає? Хтось захоче залишитися вдома заради мене? Хтось захоче бути зі мною, коли у мене все вийшло з-під контролю, коли мені хочеться плакати? Хтось може втримати мене і дати мені відчуття приналежності?» Почуття незначущості — досвідчення набагато поширеніше, ніж можна подумати, споглядаючи наше на позір таке впевнене в собі суспільство. Медичні технології та трагічне зростання кількості абортів можуть радикально зменшити чисельність людей з розумовими вадами у нашому суспільстві, але вже стає очевидно, що від глибоких моральних та духовних вад страждають дедалі частіше, не маючи при цьому жодного уявлення про те, де шукати зцілення.

Саме тут і стає зрозумілою потреба у новому християнському проводі. Лідерами майбутнього стануть ті, хто наважиться заявити про свою незначущість у сучасному світі як про божественне покликання, що дасть змогу сягнути глибокої єдності з тугою, яка лежить в основі всього цього всипаного блискітками успіху, і нести туди світло Ісуса.

Допоможіть нам благословити інших людей гарними книгами для їхнього духовного збудування, підтримки та розради! Поділіться цим уривком з вашими друзями, у групах спілкування та соцмережах, щоби й вони могли прочитати чи прослухати його і врешті прочитати цю книгу. Для когось це може стати Божою відповіддю на багато молитов.