Приїхавши відвідати мене у спільноті «Дейбрейк» біля Торонто, мій друг Мюррей МакДоннелл запитав, чи не хотів би я, скориставшись нагодою — п’ятнадцятою річницею створення Центру розвитку людини у Вашингтоні, — висловитись на тему християнського лідерства у двадцять першому столітті. Хоч на той час я не так давно розпочав священничу працю у «Дейбрейку», одній зі спільнот «Ляршу» для людей з вадами розумового розвитку, та розчаровувати Мюррея — голову правління Центру розвитку людини, який вклав чимало часу й енергії у його зростання, — мені не хотілося. Я також знав отця Вінсента Дваєра, засновника Центру, і дуже захоплювався його відданою працею, спрямованою на те, щоб допомагати священникам і служителям у пошуках емоційної та духовної цілісності. Тож я сказав «так».

Однак, відгукнувшись на це запрошення, я зрозумів, що окреслити здорове бачення християнського лідерства у двадцять першому столітті зовсім не просто. Аудиторію становитимуть в основному священники, самі глибоко залучені у служіння своїм побратимам у священстві. Що міг я сказати людям, які думають про майбутнє священства та служіння в церкві день у день? Я також замислювався про те, як можна дивитись вперед, у нове століття, якщо ще у 1950-х ніхто не зумів би, на мою думку, передбачити ситуацію, в якій опинилася більшість священників сьогодні.

І все ж, що більше я твердив сам собі: «Я не зможу цього зробити», то сильніше відчував бажання висловити свої думки про служіння, адже після того, як я приєднався до спільноти «Дейбрейк», вони зазнали значних змін. Багато років я читав курси про служіння. Тепер, відійшовши від академічного життя і відгукнувшись на покликання до священства серед розумово неповносправних людей та їхніх асистентів, я запитував себе: «Як мені жити нині з дня на день після того, як двадцять років я звертався до молодих людей, що готуються до служіння? Що я думаю про своє служіння і як ці думки впливають на те, що я щодня говорю і роблю?»

Я також прийшов до переконання, що турбуватися про наступний день, наступний тиждень, наступний рік чи наступне століття мені не варто. Чим більше бажання я відчуватиму чесно подивитися на те, що я зараз думаю, говорю і роблю, тим легше мені буде відповісти на порухи Божого Духа в мені, – порухи, які ведуть мене у майбутнє. Бог є Богом сьогодення, і тим, хто готовий уважно прислухатися до поточного моменту, Він вказує кроки, що їх треба зробити на шляху до майбутнього. «Не журіться завтрішнім днем, — каже Ісус, — завтрішній день турбуватиметься сам про себе. Доволі дневі його лиха» (Матвія 6, 34).

З такими-от думками я й почав записувати те, що найглибше переживав у своєму теперішньому священничому житті у «Дейбрейку», намагаючись ретельно розпізнати, що́ зі свого власного досвіду та розуміння міг би запропонувати священникам та служителям, які живуть за дуже різних обставин.

Так з’явилася ця книжка.

Допоможіть нам благословити інших людей гарними книгами для їхнього духовного збудування, підтримки та розради! Поділіться цим уривком з вашими друзями, у групах спілкування та соцмережах, щоби й вони могли прочитати чи прослухати його і врешті прочитати цю книгу. Для когось це може стати Божою відповіддю на багато молитов.