Приїхавши відвідати мене у спільноті «Дейбрейк» біля Торонто, мій друг Мюррей МакДоннелл запитав, чи не хотів би я, скориставшись нагодою — п’ятнадцятою річницею створення Центру розвитку людини у Вашингтоні, — висловитись на тему християнського лідерства у двадцять першому столітті. Хоч на той час я не так давно розпочав священничу працю у «Дейбрейку», одній зі спільнот «Ляршу» для людей з вадами розумового розвитку, та розчаровувати Мюррея — голову правління Центру розвитку людини, який вклав чимало часу й енергії у його зростання, — мені не хотілося. Я також знав отця Вінсента Дваєра, засновника Центру, і дуже захоплювався його відданою працею, спрямованою на те, щоб допомагати священникам і служителям у пошуках емоційної та духовної цілісності. Тож я сказав «так».

Однак, відгукнувшись на це запрошення, я зрозумів, що окреслити здорове бачення християнського лідерства у двадцять першому столітті зовсім не просто. Аудиторію становитимуть в основному священники, самі глибоко залучені у служіння своїм побратимам у священстві. Що міг я сказати людям, які думають про майбутнє священства та служіння в церкві день у день? Я також замислювався про те, як можна дивитись вперед, у нове століття, якщо ще у 1950-х ніхто не зумів би, на мою думку, передбачити ситуацію, в якій опинилася більшість священників сьогодні.

І все ж, що більше я твердив сам собі: «Я не зможу цього зробити», то сильніше відчував бажання висловити свої думки про служіння, адже після того, як я приєднався до спільноти «Дейбрейк», вони зазнали значних змін. Багато років я читав курси про служіння. Тепер, відійшовши від академічного життя і відгукнувшись на покликання до священства серед розумово неповносправних людей та їхніх асистентів, я запитував себе: «Як мені жити нині з дня на день після того, як двадцять років я звертався до молодих людей, що готуються до служіння? Що я думаю про своє служіння і як ці думки впливають на те, що я щодня говорю і роблю?»

Я також прийшов до переконання, що турбуватися про наступний день, наступний тиждень, наступний рік чи наступне століття мені не варто. Чим більше бажання я відчуватиму чесно подивитися на те, що я зараз думаю, говорю і роблю, тим легше мені буде відповісти на порухи Божого Духа в мені, – порухи, які ведуть мене у майбутнє. Бог є Богом сьогодення, і тим, хто готовий уважно прислухатися до поточного моменту, Він вказує кроки, що їх треба зробити на шляху до майбутнього. «Не журіться завтрішнім днем, — каже Ісус, — завтрішній день турбуватиметься сам про себе. Доволі дневі його лиха» (Матвія 6, 34).

З такими-от думками я й почав записувати те, що найглибше переживав у своєму теперішньому священничому житті у «Дейбрейку», намагаючись ретельно розпізнати, що́ зі свого власного досвіду та розуміння міг би запропонувати священникам та служителям, які живуть за дуже різних обставин.

Так з’явилася ця книжка.

 

---