Сьогодні по обіді зателефонував мій хороший друг Джонас. Приголомшений, він говорив глухо, його голос тремтів. Як з’ясувалося, дочка Джонаса померла через чотири години після свого народження. «Ми з Маргарет і наш трирічний син Сем так чекали народження дівчинки! – розповідав він. – Вона народилася передчасно; довелося терміново робити кесарів розтин, але все одно ми думали, що вона впорається». Однак незабаром з’явилися чіткі ознаки, що Ребекка довго не проживе.
У реанімаційному відділенні Джонас і Маргарет тримали на руках це крихітне життя. За словами Джонаса, коли все було скінчено, він помолився за малятко й осінив дівчинку хресним знаменням.
Те, що він сказав далі, зворушило мене до глибини душі. «Повертаючись машиною додому з лікарні, я постійно говорив Богові: «Ти дарував нам Ребекку, і тепер я повертаю її Тобі. Але я знаю, що ми були позбавлені прекрасного майбутнього. Мені так боляче втрачати її! Всередині мене така порожнеча!»
Я намагався підібрати правильні слова, але що тут можна сказати? Мені не хотілося заважати Джонасу в його скорботі, але я також знав, що він не повинен долати це горе без розради. «Ребекка – ваша донька. Твоя і Маргарет, – нарешті промовив я. – Вона завжди буде вашою дочкою, а в Сема завжди буде сестра. Ребецці було відведено всього лише декілька годин життя, але вони не минули даремно. Ваші молитви не марні. Вона зараз живе у вічних Божих обіймах».
То була довга бесіда. Я знаю, що мої слова принесли лише незначну розраду. Найбільше нам із Джонасом хотілося просто обійнятися і заплакати. Наскільки важливою в такі моменти виявляється наша дружба!
І я знову поставив собі запитання, яке, напевно, крутиться в кожного у хвилини, коли нас спіткає велике горе й ми відчуваємо нестерпний біль. Чому так сталося? Щоб явити Божу славу? Нагадати нам про крихкість життя? Або, можливо, зміцнити віру тих, хто переносить скорботи? Нам дуже важко відповісти «так», коли все навколо здається зануреним у морок.
Розмірковуючи про Маргарет і Джонаса з крихітною Ребеккою на руках, я згадую матір Ісуса. Нам відомо чимало картин і скульптур, що зображують, як вона обіймає, тримаючи у себе на колінах, зм’якле, неживе тіло свого Сина. Його не було забрано в неї назавжди. Вона не залишилася без надії, але який же біль пережила Марія, бачачи, як її Син помирає на хресті! І, роздумуючи про моїх друзів, Маргарет і Джонаса, я відчував спонуку молитися.
Труднощі, які ми переживаємо, звісно ж, вимагають більшого, ніж просто слів – нехай навіть слів духовних. Красномовні фрази нездатні полегшити глибокий біль. Але ми справді можемо знайти те, що скерує нас і поведе через біди. У нас просять дозволу перетворити наш плач на засіб зцілення, а смуток – на шлях, що веде крізь біль до радості. Хто, за словами Ісуса, блаженний? – «Ті, хто плаче» (Матвія 5:4). Ми вчимося не уникати втрат, а приймати їх у всій повноті. Реагуючи на життєві страждання не протестом, а якось інакше, ми можемо знайти для себе щось несподіване. Запрошуючи у свої труднощі Бога, ми вкорінюємо власне життя – навіть його сумні моменти – в радості та надії. Коли ми перестаємо триматися за своє життя, нам, нарешті, може бути даровано більше, ніж ми коли-небудь змогли б самі роздобути для себе. І ми пізнаємо шлях до глибшої любові до ближніх.
Як навчитися жити таким ось чином? Багато хто з нас відчуває спокусу, вважаючи, ніби єдине, що важливо в стражданнях – це позбутися свого болю. Ми хочемо уникнути його за будь-яку ціну. Однак, навчаючись проходити через страждання замість того, щоб ухилятися від них, ми починаємо реагувати на страждання зовсім інакше. Ми дозволяємо їм вчити нас. Ми навіть починаємо бачити, яким чином Бог може використовувати їх для якоїсь більш значної мети. З неприємності або прокляття, яких слід уникнути за будь-яку ціну, страждання перетворюються на щось інше – на шлях до глибшої задоволеності та повноти. За великим рахунком, скорбота – це зустріч із тим, що нас ранить, у присутності Того, Хто здатний зцілити.
Звичайно ж, це непросто. На цьому шляху зазвичай не буває кроків, що не вимагають зусиль. Можливо, нам потрібно буде попрактикуватися. З огляду на викладене ця невелика книжка показує п’ять кроків життя, вкоріненого в Бозі. Вони не змусять біль зникнути. Вони також не передбачають, що можна сподіватися уникнути долин смертної тіні та довгих ночей. Однак ці кроки Божим цілющим шляхом дають нам змогу гідно рухатися посеред того, що може завдати ран, і знаходити зцілення, проходячи те, що здатне призвести до відчаю. Зрештою ми здобудемо зцілення, яке дасть можливість нашій пораненій душі знову піднестися без страху перед стражданнями і навіть смертю, бо ми навчилися жити в надії, що ніколи не зів’яне.
Допоможіть нам благословити інших людей гарними книгами для їхнього духовного збудування, підтримки та розради! Поділіться цим уривком з вашими друзями, у групах спілкування та соцмережах, щоби й вони могли прочитати чи прослухати його і врешті прочитати цю книгу. Для когось це може стати Божою відповіддю на багато молитов.