Пригадую, як багато років тому вирушив у довгу прогулянку Комп’єнським лісом, що у Франції, зі своїм приятелем Юттою. Надворі було волого й туманно. На деревах не красувалося листя, крізь темне гілля не пробивалися сонячні промені. Однак ліс явився нам у новій красі: безконечні відтінки сірого й зеленого, туман, що ледь рухався довкола стовбурів високих дерев, ніжно їх обіймаючи. Ми раз у раз зупинялися просто помилуватися стежками і маленькими рівчаками, що зникали в тумані й вели до якихось загадкових місць. Високі, стрункі дерева шепотіли нам про мир, стабільність, гармонію, відпочинок, життя і смерть, прихід і відхід, прибуття і прощання. Ці величні дерева були тут задовго до того, як ми народилися, й будуть ще багато років після нашої смерті. Але й вони одного дня впадуть і змішаються з землею, з якої виросли, щоб прорости новими пагінцями.
Зненацька ми дійшли до краю долини, звідки відкривався широкий краєвид. Перед нами простягався безкраїй ліс. Підібрався туман: він оточив нас, утворивши хмаринки, чи то пак стовпи густого диму. Не було чути пташок, не видно оленів – тільки туман танцював, мов добрий дух, складаючи товариство деревам. Дерева говорили про добро, духи всміхалися, і ми не почувалися наляканими чи самотніми. У цій сцені немає нічого особливого, але вона запам’яталася мені назавжди. Похід по лісі з розплющеними очима й відкритим серцем став для мене нагадуванням про те, що прогулянка з другом може нагадати нам про Божу присутність і мир навіть у бентежні часи. Можливо, бентега і брак ясності є такою ж частиною життя, як туман – частиною світу природи.
Одним із тих, хто допоміг мені побачити природні дива, є мій добрий приятель Роберт Джонас, відданий захисник довкілля. Під час однієї з мандрівок Європою ми з ним провели день у Чорному лісі в Німеччині, у крихітному селі Горбен за тридцять хвилин їзди від Фрайбурґа. Село розкинулося посеред мальовничих, порослих соснами пагорбів: ми почувалися так, наче опинилися в іншому світі. Поля, дерева, долини й гори, будинки і стайні – все побіліло від свіжого снігу, який яскраве сонце перетворило на сліпучо-білу ковдру, оздоблену безліччю мерехтливих зірок. Над полями панувала така тиша і спокій, що дорогою ми не говорили вголос, а перешіптувалися, не бажаючи порушувати мовчанку природи. Я вперше опинився серед такого глибокого спокою: перед нами була розкіш творіння. Ми відчували вдячність у серці й почувалися одним цілим із довкіллям. Нас оточувала тайна Божої присутності. Важко було порушити цю тишу і йти далі.
Дивовижно, як молитва і споглядання відкривають нам очі на природу, і як природа робить нас уважнішими до Божого проводу. Раніше я вважав, що спогляданням найкраще займатися у тиші монастиря чи за зачиненими дверима. Тепер же розумію, що у процесі споглядання нас може супроводжувати і природа. Замість намагатися контролювати і змінювати обставини свого життя й довколишнього світу, ви починаєте глибше сприймати Бога у світі. Більше не ігноруєте природу й не хапаєте її, мовби річ, над якою хочете панувати чи якою прагнете володіти – вам хочеться її пестити; ви більше не аналізуєте її, а захоплюєтеся нею. У відповідь природа постає перед вами зміненою та оновленою: вона вже не перешкода для молитви, а засіб розпізнавання; не заслона, крізь яку не проникнути поглядом, а серпанок, через який видніються обриси незнаних горизонтів.
Дозволивши природі говорити, ви відкриєте нові способи розпізнавати божественну присутність у тому, що здається таким невиразним. Що кажуть дерева й зорі? Інколи треба вирушити на довгу прогулянку у ліс – чи то оздоблений свіжими квітами і яскравими кольорами, чи то вбраний у прості відтінки сірого – і попросити Бога явити нам щось про свої шляхи, волю й характер.
Допоможіть нам благословити інших людей гарними книгами для їхнього духовного збудування, підтримки та розради! Поділіться цим уривком з вашими друзями, у групах спілкування та соцмережах, щоби й вони могли прочитати чи прослухати його і врешті прочитати цю книгу. Для когось це може стати Божою відповіддю на багато молитов.