У цей визначальний момент в історії нас чекає дві небезпеки. Перша – сказати, що ми мусимо відійти від своїх культурних та духовних битв, щоб залишатися вірними верховенству Хреста. Такий погляд правильно наголошує, що наше головне завдання – проповідувати Євангеліє, але він зазнає невдачі, тому що зрештою ми починаємо проповідувати самі собі.
Після Мавпячого процесу* (Примітка внизу стор.: *Історичний судовий процес 1925 року в штаті Теннессі, США, коли християнські фундаменталісти подали позов на вчителя за викладання в школі еволюційної теорії Дарвіна – Прим. ред.) в Америці фундаменталісти здебільшого відійшли від мистецтва, суспільної освіти та політики. Їх бентежила перспектива брати участь у «земних» справах. Як і церква в Німеччині, багато хто вірив, що існують дві різних сфери, але вони просунули цю доктрину на крок далі й сказали, що християнин мусить зосередити всі свої зусилля виключно на «духовній» сфері. Вийти за її межі означало стати надто «світським», надто заклопотаним тим, що минуще. Ці старі фундаменталісти мали рацію, коли підкреслювали першорядність християнського послання, але помилялися, навчаючи, що християнська віра має практикуватися відокремлено від суспільства та його інституцій. Через це Хрест, хоча й звеличувався серед вірних, був захований від світу.
Друга небезпека полягає в тому, що ми настільки переобтяжуємо себе соціальними та політичними завданнями, що наше послання повністю губиться поміж численних культурних сутичок. У церкви завжди була спокуса модифікувати Євангеліє або зробити його вторинним порівняно з політичними, філософськими та культурними програмами. Коли це відбувається, християни взаємодіють із суспільством, тоді як Хрест – ні. І він знову опиняється захованим.
Філософ Жак Еллюль у своїй книзі «Спростування християнства» написав: «Кожне покоління вважає, що воно зрештою віднайшло істину… Християнство стає порожньою пляшкою, яку кожна наступна культура наповнює всім, чим завгодно»3. На жаль, у пляшку християнства наливали багато різних ідеологій. На самому початку історії церкви Хрест ховався під покровом сакраменталізму, – уявлення про те, що спасіння – це благодать, дана нам через церковні обряди. Спасіння більше не ґрунтувалося на особистому зв’язку з Богом, а було зведене до співпраці з церковною структурою. Пляшку було спорожнено й наповнено літургією, що ніколи не може привести душу до Бога. Хрест став прикрасою, що висіла на шиї, а не знаряддям, яке змінювало серце.
Раціоналізм і гуманізм з’явилися у XVIII столітті як плоди Просвітництва. Релігія, наполягало воно, мусить відповідати людському розумінню. Усе, що нібито суперечить нашим природним уявленням, було усунуте. Наприклад, чудеса відкинули як такі, що не узгоджуються з просвітницьким культурним світоглядом. Унітарії доводили, що Бог надто благий, щоб посилати людину до пекла; універсалісти ж вважали, що людина занадто добра, щоб її посилати туди. Хрест став символом сентиментальної любові, а не знаряддям, на якому Христос пролив Свою кров, щоби примирити людей з Богом.
Сьогодні пляшку християнства часто наповнює психологія. З часів Фрейда потреба в покаянні та християнському наверненні повністю зникла. Світська психологія заперечує випадіння людини з її первинного стану святості. Оскільки ж вона ніколи не падала, то немає потреби, щоб її піднімати, принаймні в Бога. Спасіння – це просто питання здорової самооцінки. А Хрест Христа є просто символом людського відчуження від себе; нагадуванням про те, що людина повинна примиритися з тим, ким вона вже є.
Рух «Нью-ейдж», поєднавши християнство з багатьма східними та окультними ідеями, взагалі нехтує Хрест. У найкращому разі це символ самосвідомості, нагадування про потребу налагодити контакт із потойбічним світом. Відповідно до цього вчення Хрест не впокорює нас, а навпаки, вивищує.
Деякі політичні активісти наповнили пляшку християнства стратегією політичних реформ. Спасіння уявляється ними як обрання консерваторів на посади в місцевих та центральних органах влади. Хоча це й справді може бути важливо, ми мусимо завжди пам’ятати, що Бог не є ані республіканцем, ані демократом. Коли Хрест загорнути в стяг політичної партії, він завжди буде або спотворений, або принижений. Навіть для тих, хто відчув його силу, Хрест стане лише додатком до нагальніших, на їхню думку, програм.
Ми мусимо брати участь у політичному процесі, але й водночас тримати дистанцію, борючись зі злом і заохочуючи добро повсюди, де б їх не знаходили. Врешті-решт, скринька для голосування не може стати для нас остаточним спасінням; ним може бути лише Бог. І Хрест є центральним елементом Його замислу.
Тільки тоді, коли Хрест залишається наодинці, не обтяжений іншими релігіями, філософіями та політичними ідеологіями, він і справді може зберегти свою силу. Хрест Лютера мав силу упокорювати і спасати грішників. Ламаний хрест свастики звеличував та заохочував грішників. Один приводив грішників у царство Боже; другий – до їхньої загибелі під назвою «Рейх».
Допоможіть нам благословити інших людей гарними книгами для їхнього духовного збудування, підтримки та розради! Поділіться цим уривком з вашими друзями, у групах спілкування та соцмережах, щоби й вони могли прочитати чи прослухати його і врешті прочитати цю книгу. Для когось це може стати Божою відповіддю на багато молитов.