Ми бачимо, як нас залишає безліч людей. Йдуть тисячі: великі лідери, близькі друзі та багато інших, невідомих, але таких, які були частиною нашого життя. Ми любили їх, оскільки їх неможливо було ніким замінити, тому що вони були людьми. Можливо, прислухаючись до прощальних слів Христа, ми почнемо сприймати навіть такі дні як часи надії, що звільняють шлях для приходу Духа, Який відчинить замкнені двері наших страхів і поведе нас до повноти свободи та істини. А також – до повноти вдячності.

Про це дещо дізнався головний герой роману «Мене звати Ашер Лев», який з дитячих років мріяв стати художником. Розповідь у книзі ведеться від його особи.

…І ще я намалював, як мій батько одного разу глянув на птаха, що лежав на боці біля краю дороги біля нашого будинку. Був шабат, і ми якраз поверталися із синагоги.

– Тату, вона померла? – запитав я. Мені було всього шість років, і я не міг змусити себе дивитися на цього птаха.

– Так, – відповів батько сумним і відчуженим голосом.

– Але чому?

– Усе живе рано чи пізно вмирає.

– Усе?

– Так.

– І ти теж? І мама?

– Так.

– І я?

– І ти, – батько подивився на мене, а тоді додав: – Але нехай це станеться лише після того, як ти проживеш довге щасливе життя, мій Ашере.

Не в силах зрозуміти це, я змусив себе подивитися на птаха. Невже все живе одного разу стане таким нерухомим, як він?

– Але чому? – запитав я.

– Так вже Рібоно Шел Олам (євр. Гоподь Всесвіту) створив Свій світ, Ашере.

– Навіщо?

– Щоб ми високо цінували життя, Ашере. Те, що належить тобі навічно, ніколи не стане дорогоцінним.

---