Християни практикували непоясненні жертовність і любов ще за часів Римської імперії. Катастрофічні події були значно поширеніші в стародавньому світі, ніж у нашому. Наприклад, прадавнє місто Антіохія зазнало сорок однієї природної та соціальної катастрофи впродовж римського правління – пересічно одна траплялася раз на п’ятнадцять років.1 Бунти, потопи, землетруси, пожежі, військові облоги та пошесті постійно загрожували стерти з мапи світу центри римської цивілізації.
За розміром переважна частина римських міст була не набагато більша, ніж зображено на поштових марках. Зазвичай люди жили в багатоповерхових будівлях, поділених, наче вольєр для кроликів, на однокімнатні помешкання. У кожній оселі було розташоване відкрите вогнище для приготування їжі, і цілі міські квартали часто горіли, як хмиз. Як свідчать записи спогадів сучасників, нечистоти з нічних горщиків дощем проливалися на міські вулиці. З каналізацією надворі, продимленим повітрям і неймовірним скупченням людей – у той час, коли мило ще не вживали! – міста стародавньої Римської імперії були ідеальним місцем для поширення інфекційних хвороб. Пошесті в ті часи передрішали долю від 30 до 40 відсотків міських мешканців. На початку мору багаті втікали до своїх сільських маєтків. Поганство не вчило того, що людське життя священне.
Однак чимраз більше тих, хто називали себе християнами, вірили, що кожну людину сотворено за образом люблячого Бога. Бог християн сподівався, що Його послідовники визнають Його любов, пожертвувавши собою задля інших. Вони мали поширити свою любов не тільки на сім’ю та друзів, а й на своїх ворогів. Слова «любіть одне одного» стали метою їхнього життя.
Уявіть собі молодого християнина (ми назвемо його Фортуном), який живе в одному з пропащих римських міст у 166 році до нашої ери, в пору першої великої пошесті, ймовірно віспи.
На вулиці Фортун зустрічає свого приятеля-християнина Кріспа, і разом вони тягнуть ручний візок до фонтана в центрі міста. Це місце зазвичай жваве цієї пори року: сусіди кличуть одне одного з вікон перенаселених будинків, відчиняються крамниці і вулицями гуркотять важкі повози, навантажені товарами. Але тепер у тиші чути лише поскрипування візка Фортуна, а також гримотіння і періодичні стогони жертв пошесті в помешканнях над головою, від яких прохолода світанку здається ще холоднішою і кожен крок важчим.
Водограй був тим останнім місцем, куди недужі й вмирущі могли прийти напитися, після того як їхні сусіди та сім’ї помічали в них недугу і покидали їх, що було звичайною практикою. Там Фортун і Крісп знайшли нових двадцятьох жертв пошесті, багато з яких лежали на землі в закривавленій одежі, тому що кров сочилася з пустул на останній стадії недуги. Інші вже були мертві. Двоє християн перекладають тих, хто вже не міг іти, у свій візок, і кликають всіх, хто міг, іти за ними. Згодом того ранку Фортун і Крісп повернуться за вмерлими і подбають про те, щоб їх як слід поховали.
У римському гарнізоні міста, імовірно, був шпиталь з ізольованою палатою для інфекційних хвороб, таких як віспа, але вона призначалася лише для римських вояків, і християн туди не допускали. Фортун і Крісп ведуть жертв пошесті до будинку багатших членів своєї спільноти. Недужі на віспу страждають від гарячки, болю голови, спини і шлунка, а також нападів блювоти. Після цих грипоподібних симптомів проступає висип: наповнені білим гноєм відкриті рани, які вкривають цятками лице, горло й очі, розходячись по руках і ногах. Давні християни могли хіба що напоїти жертв водою, тримати їх у якнайбільшій чистоті і збадьорити їх добротою та молитвою.
Фортун, який покинув свою дружину та дітей того ранку вдома, щоб цілий день перевозити жертв до імпровізованих шпиталів і хоч якось вгамувати їхній біль, знав, що, піклуючись про недужих, скоріш за все, погубить своє життя. Щоразу, коли він зазирав у висипане лице жертви, він дивився у вічі смерті.
Турбота, яку виявляли християни, часто призводила до того, що вони гинули від пошесті самі. Але, як це не парадоксально, їхнє співчуття не сприяло в перспективі тому, що ряди християн ріділи – якраз навпаки. Піклування про недужих збільшувало аж на дві третини кількість тих, хто вижив, і це свідоцтво привертало багатьох нових вірних. Додержуючись вчення Христа без огляду на власний гаразд, ці християни, всупереч усім сподіванням, розрослися з невеликої секти до панівної культурної групи.
Безпрецедентне християнське вчення спонукало людей дбати про недужих і злиденних. Лише Ісус навчав тому, що послідовники можуть знайти Його у своїх ближніх. «Бо голодував Я, і ви дали Мені їсти; спраглим був, і ви Мене напоїли… Запевняю вас: те, що зробили одному з Моїх найменших братів, ви зробили Мені» (Матвія 25:35, 40). Люди дивувалися, бачачи, як подібно чинили християни.
Замовити друковану книгу, завантажити в електронному вигляді читати відгуки – на сторінці книги.