Я люблю уявляти собі, що духовне життя – то возове колесо з маточиною, ободом і численними спицями. Широке обіддя, міцні дерев’яні спиці та велика маточина возового колеса – все це завжди викликало у мене захоплення. Такі колеса допомагають мені зрозуміти, наскільки важливо жити, розташувавшись в осередді життя. Рухаючись по краю, я торкатимусь однієї спиці, потім – іншої і так далі. Перебуваючи ж у центрі, зможу торкнутися всіх спиць одразу.
Посередині духовного життя теж є маточина – серце Боже й місце молитви. Молитися означає рухатися до центру всього життя й усієї любові. Маточина нагадує, як важливо проживати життя від центру. Часто виглядає так, що у своєму служінні ми наче біжимо вздовж ободу, повсякчас намагаючись сягнути всіх нараз. Але Бог каже: «Почніть з маточини; оселіться у ній. Тоді будете поєднані з усіма спицями. А коли дістанетеся врешті до краю, то не треба буде так бігти». Заклик до спільноти ми знаходимо саме в тій маточині, в тому сопричасті з Богом. Коли я молюсь на самоті, то входжу у своє серце і знаходжу там серце Боже, яке говорить мені про любов до всіх. Що більше я наближаюсь до Бога, то ближчим стаю до всіх своїх братів і сестер у людській родині. Й усвідомлюю, що там, саме там, є місце, де всі мої брати й сестри перебувають у сопричасті з Богом і одне з одним.
Усамітнення завжди закликає до спільноти. Спільнота – там, де самота зустрічає самоту, де, як писав Рільке, «самотності вітають одна одну». Під час усамітненої молитви я усвідомлюю, що належу до людської сім’ї і що хочу бути й служити разом із нею. Обертаючи колесо, я переходжу від спільності до спільноти й далі до служіння.
Замовити друковану книгу, завантажити в електронному вигляді, читати відгуки на сторінці книги.