Блаженні засмучені, бо будуть утішені.
Матвія 5:5
«Блаженні засмучені» – заповідь Блаженств, до якої я підходжу з найбільшим відчуттям неспроможності. Я сам так мало сумую через свій гріх. Шкодую – так; журюсь – так. Час від часу навіть бувають сльози. Але Ісус говорив про дуже глибоке горювання над гріхом, кажучи: «Блаженні засмучені».
Коли ми підходимо до цієї теми, потрібно пам’ятати дві речі. По-перше, ці ознаки мають бути характерними для всіх християн. По-друге, жоден з нас ніколи не виявить жодної з цих чеснот повною мірою. Але нам усім слід щиро бажати зростати в них. І однією з чеснот, у яких найважче зростати, є смуток через наш гріх.
Слово, яке вжив Ісус у цій заповіді Блаженства, – найсильніше в грецькій мові для позначення смутку. Це слово, яким описується смуток Якова, коли він думав, що Йосиф помер (Буття 37:35).
Це слово вживається знову, коли йдеться про тих, хто сумували і плакали через смерть Ісуса (Марко 16:10). Ісус вживає це слово, щоб показати силу смутку, який Він тут благословляє. Втім, він насправді говорить про смуток не з приводу смерті, а з приводу нашого гріха.
Кожне з восьми Блаженств стосується певних постав серця. Конкретно в цьому Ісус каже про наше ставлення до свого особистого гріха. Яків поділяє цю думку:
Очистьте руки, грішники! Освятіть серця, двоєдушники! Гляньте на ваші злидні, сумуйте і плачте! Сміх ваш нехай обернеться у плач, а радість – у смуток! Яків 4:8-10
У цій заповіді Блаженства смуток – це не просто відтінок печалі, а глибока, супроводжувана сльозами сердечна скорбота над власним гріхом. Можливо, у наш час дуже мало християн коли-небудь переживали такий смуток через гріх, але Ісус сказав, що ті, які переживають, будуть благословенними.
Ця друга риса з Блаженств природно йде за першою. Ті, хто по-справжньому вбогі духом, будуть засмучені через свій гріх. Як писав Джон Бланшар: «Бути «вбогим духом» – це бути засудженим за свій гріх, тоді як «бути засмученим» – це розкаятись за нього».
Молитва Давида, записана в Псалмі 50, – це приклад смутку через гріх. Але перш ніж ми поглянемо на цю молитву, згадаймо, що її викликало, як це описано в 2 Самуїла 11:1-12:15.
Цар Давид скоїв два гріхи: спочатку перелюб, а тоді, по суті, вбивство, щоб свій перелюб приховати. Бог послав пророка Натана, щоб викрити його, і у своєму майстерному обвинуваченні Давида Натан двічі вжив слово «зневажив» (2 Самуїла 12:7-11). Спочатку Давид зневажив Слово Господа – тобто Його закон (вірш 9). Вчинивши це, він також зневажив особу Бога (вірш 10).
Чому це так? Зневаження закону Божого – не просто вираз відвертої непокори, це також зневаження Його характеру, адже Його закон є відображенням саме Його характеру. Це стосується не лише таких мерзенних гріхів, як перелюб і вбивство, а й більш витончених гріхів: гордині, себелюбства, пліткарства тощо. Тож молімося, щоб Бог справді дозволив нам побачити наш гріх як відверту непокору проти Божого правила – зневагу до Божого закону і навіть Його природи.
Пам’ятаючи про це, зверніть увагу на такі слова з Псалма 50:3-7:
Помилуй м’я, Боже, з милости твоєї; з великого милосердя твого зітри мої провини. Обмий мене повнотою від вини моєї, очисть мене від гріха мого. Провини бо мої я знаю, і гріх мій завжди передо мною. Тобі, тобі єдиному, згрішив я, і зло на очах твоїх учинив я, щоб ти у вироку твоїм був оправданий і правий, коли будеш судити. Я ж у беззаконні народився, й у гріху зачала мене моя мати.
Давид визнав обидві свої провини (фактичні гріховні вчинки) і беззаконня (зле серце, з якого випливали його гріхи). Відтак він визнав, що був грішним від народження. Він грішив, тому що народився грішником.
Але, можливо, найважливіше речення в його молитві таке: «Тобі, тобі, єдиному, згрішив я». Кожен гріх є насамперед гріхом проти Бога та Його закону. Ми можемо кривдити нашого ближнього, але порушуємо ми закон Божий. Ми грішимо проти слави Божої. Ми так ніколи й не побачимо серйозності нашого гріха і не засмутимось через нього, поки не побачимо, що цей гріх – проти Бога.
Невміння побачити, що наш гріх спрямований насамперед проти Бога, – це, я вважаю, є причиною того, чому ми переживаємо так мало сердечного смутку через нього. Ми схильні розглядати наш гріх першою чергою з точки зору його впливу на нас. Гріх змушує нас почуватися винними, а ми не любимо почуття провини. Далі ми можемо розглядати свій гріх з точки зору його впливу на іншу особу. Наприклад, ми могли зашкодити її репутації нашими плітками чи недобрими словами. Але ми просто хотіли б забути про це і рухатись далі.
Ми не бачимо, що наш гріх – перш за все проти Бога. Саме Його закон ми порушили. Саме Його святість ми осквернили. Через це Бог ненавидить наш гріх; Він не може дивитися на нього байдуже.
Пуритани мали трохи каламбурний, але дуже значущий вислів. Вони говорили про «гріховність гріха». Що робить гріх таким гріховним? Той факт, що він спрямований проти Бога. Доки не збагнемо це в глибинах наших сердець, ми ніколи не сумуватимемо через наш гріх. Ось чому Давидове зізнання: «Тобі, тобі, єдиному, згрішив я» – таке важливе.
Описавши серйозність свого гріха, Давид переходить до способу порятунку від нього.
Жертви Богові – дух сокрушенний: серцем сокрушенним і смиренним ти, Боже, не нехтуєш. Псалом 50:19
Визнавши серйозність свого гріха, Давид був глибоко скрушений і щиро каявся. Ми можемо подумати, що йому слід було б каятись і жалкувати через зроблене. Зрештою він вчинив перелюб з Ветсавією та зробив так, що її чоловіка було вбито в бою. Ми порівнюємо наші буденніші гріхи з такими огидними вчинками та гадаємо собі, що можемо засмучуватися через них на помірнішому рівні. Та якими б незначними вони не були в наших власних очах, коли ми грішимо, ми тим самим порушуємо Божий закон. А в Писанні сказано: «Бо хто ввесь закон дотримає, а прогрішиться лише в одному, – стає у всьому винуватий» (Яків 2:10). Божий закон монолітний, це одне єдине ціле. Тож коли ми порушуємо щось з нього, то порушуємо весь закон.
Ісус благословив засмучених – скрушених серцем і розкаяних у своїх гріхах. Однак сьогодні ми бачимо так мало смутку через гріх. Чому це так? Вважаю, що причина в тому, що ми не бачимо себе грішниками. Ми не сприймаємо серйозно такі гріхи, як гординя, себелюбство та осудливий дух стосовно інших.
Ми можемо не вимовляти слів фарисея: «Боже, дякую тобі, що я не такий, як інші люди» (Лука 18:11), але глибоко всередині наше серце надто часто налаштоване саме так.
Чи смуток через гріх стосується лише тих, хто вперше приходить до Христа? Ні, Ісусові слова передано активним станом теперішнього часу. Ми могли б буквально перекласти їх як «блаженні ті, хто продовжує сумувати». Він благословляє тих, чиє ставлення до гріха позначено смутком. Отже, ознакою духовного зростання християнина є збільшення в нього відчуття власного гріха і сумний настрій через це.
Тепер нам потрібно побачити благословення смутку над гріхом. Адже Ісус сказав, що засмучені будуть утішені. Як же вони будуть утішені? Я думаю, що переживанням Божого прощення. Це запевнення, що «де збільшився гріх, там перевершила ласка» (до Римлян 5:20), і хоч «гріхи ваші були, як багряниця, вони стануть білими, як сніг» (Ісая 1:18).
Зверніть увагу, як Давид завершує Псалом 50. Він упевнений, що Бог не нехтує сокрушенним і смиренним серцем. Це не просто особиста думка Давида чи його надія. Пам’ятайте, він пише під божественним проводом Святого Духа (див. 2 Петра 1:21). Таким чином, Давид каже те, що Святий Дух спонукав і наказав йому сказати. Знаючи, що те, що каже Біблія, каже й Бог, я часом люблю перефразувати якийсь вірш, наче його говорить Він сам. У цьому випадку я перефразував його словами Бога: «Сокрушенним і смиренним серцем Я не знехтую». Подумайте про це! Яке більше полегшення може отримати той, хто засмучений через свій гріх? Бог не знехтує моїм скрушеним і смиренним серцем.
Як ми бачили раніше, Ісус ужив те саме слово «засмучені», яке вживається в Біблії в контексті оплакування смерті дорогої людини. Ісус зробив це, щоб показати силу, з якою ми маємо сумувати через свій гріх. Але поміж цими двома причинами смутку є велика різниця. У випадку смерті більше немає надії знову побачити дорогу нам людину в цьому житті. Найчастіше в часи скорботи, особливо в разі раптової та неочікуваної смерті, надія на вічність є невеликою розрадою. Ми сумуємо за цією особою зараз, і думка про те, що ми більше ніколи не побачимо померлу кохану людину в цьому житті, приголомшує. У результаті ми глибоко сумуємо.
Смуток через наш гріх є іншим. На відміну від смерті, надія є тут і тепер. Якщо ми каємося, то ми можемо принести той гріх до Хреста і відчути негайне прощення. Ми можемо досвідчити істину, що Бог не буде рахувати той гріх проти нас; Він не знехтує скрушеним і смиренним серцем.
Тому ми можемо бути чесними із самими собою щодо нашого гріха. Нам не потрібно применшувати його або намагатись виправдати себе. Натомість ми можемо сприймати його як підлий і мерзенний акт бунту проти Бога, бо це так і є.
Наша проблема, однак, у тому, що ми не визнаємо гріх, який досі залишається в нас. Ми не усвідомлюємо, що неспроможність любити Бога всім своїм єством і любити наших ближніх як самих себе привела б нас під прокляття Бога, якщо б не діло Христа задля нас (Галатів 3:10). Ми не бачимо величезної прірви, яка існує між нескінченною святістю Бога і нашою власною праведністю в наші найкращі дні. Якщо коротко, ми не вважаємо себе грішниками – насправді, врятованими грішниками, – але все ще практикуючими грішниками, які потребують Божої благодаті прощення щоденно.
Отож, смуток через гріх – це справді відображення смирення в дії. Ми не можемо бути гордими й одночасно засмученими через гріх. Ми не можемо бути осудливими щодо інших віруючих або навіть невіруючих, якщо по-справжньому смиренні та скрушені через наш власний гріх.
Утім, є ще один висновок з цієї заповіді блаженства, який нам потрібно зробити. Грецьке слово, яке Ісус ужив на позначення слова «сумувати» вживається ще двічі в інших місцях, коли йдеться про смуток через гріх: 1 Коринтян 5:2 і Якова 4:9. Яків застосував його в контексті нашого гріха, а Павло – в контексті толерування гріха іншої людини. Я думаю, що в словах Павла для нас є урок, який ми маємо вкорінювати в теперішній культурі.
Немає сумніву, що наша країна все глибше занурюється в кричущі гріхи насильства, аморальності, вбивства (особливо ненароджених), відвертої нечесності й інші види мерзенних гріхів. Яким має бути наше ставлення до них? У нас є три варіанти: змиритися з цими гріхами, засуджувати їх чи оплакувати їх. Ми точно не заплющуємо на них очі, але, думаю, більшість із нас лише засуджує такі гріхи.
Ми маємо прагнути до третього варіанту, і прикладом для нас може стати Езра в часи повернення євреїв з вигнання. Езра був побожною людиною; він «звернув своє серце на те, щоб вивчати закон Господній і виконувати його, й навчати в Ізраїлі постанов і права» (Езра 7:10). Сам живучи побожно, Езра, однак, ототожнив себе з гріхами свого народу і оплакував їх. Коли він довідався, що євреї, які повернулися з вигнання, почали одружуватися з ідолопоклонниками, то роздер на собі одежу (вираз глибокого смутку) і молився:
Боже мій! Я соромлюсь і стидаюсь підвести обличчя моє до тебе, Боже мій, бо беззаконня наші розмножились понад нашу голову, і провина наша сягає аж до неба. Езра 9:6
Зверніть увагу, як Езра ототожнює себе з гріхами людей: наші беззаконня, наша провина. Я вірю, що таке ставлення ми повинні виховувати в собі й сьогодні. Нам так легко відокремитись від теперішньої культури і лише виражати самовпевнений осуд.
Але ті з нас, хто перебуває в глибокій скорботі через власний гріх, цього не робитиме. Натомість ми будемо горювати над гріхами та зіпсованістю нашого народу й настійливо молитися, щоб Бог був милосердний до всієї нашої країни так само, як просимо Його про милосердя до нас. І це буде ще одним вираженням смирення в дії.