Одного прошу я в Господа, й одного прагну, аби протягом усього мого життя я міг перебувати у Господньому Домі, – оглядати Господню красу і віддаватись роздумам у Його Храмі.
Бог не залишається байдужим до прагнень впокореної душі. Він приходить і знімає тягар гріха, наповнює наше серце радістю та вдячністю. "Ти обернув мій плач на радість, Ти зняв з мене веретище, і підперезав мене радістю, щоби я славив Тебе й не замовкав. Господи, Боже мій, я прославлятиму Тебе повіки!" (Псалом 30:12-13).
Але наша радість виникає не лише з вдячного погляду назад. Вона також піднімається з погляду вперед у надії: "Чому впадаєш у відчай, душе моя, чому тривожишся в мені? Поклади надію на Бога, адже я прославлятиму Його й далі за Його спасіння" (Псалом 42:6).
"Я чекаю Господа, – всією душею сподіваюсь, покладаючись на Його слово" (Псалом 130:5).
Зрештою, серце прагне не якихось благих Божих дарів, а Самого Бога. Бачити Його, пізнавати Його і перебувати в Його присутності – ось найбільший бенкет для душі. Поза цим немає ніяких пошуків. Слова втрачають сенс. Ми називаємо це задоволенням, радістю, захопленням. Але усе це – слабкі означення невимовного досвіду:
"Одного прошу я в Господа, й одного прагну, аби протягом усього мого життя я міг перебувати у Господньому Домі, – оглядати Господню красу і віддаватись роздумам у Його Храмі" (Псалом 27:4).
"У присутності Твоїй повнота радості; у Твоїй правиці розкошування повіки" (Псалом 16:11).
"Веселися в Господі" (Псалом 37:4).
