“Краще для вас, щоб Я пішов”, – сказав Ісус Своїм наляканим, збентеженим учням, коли вони разом роздумували над перспективою Його смерті (Івана 16:7). Темою вчення, яке Він виклав того дня, був Його відхід. Ісус мав говорити про те, що покидає Своїх учнів, йде, каже “до побачення”, бажає їм усього найкращого. Коли чуємо такі слова, ми зазвичай спершу відчуваємо сум. Якщо вам доводилося бувати в місцях, звідки кораблі, літаки й поїзди вирушають у далекі рейси, то ви бачили, скільки проливається сліз, коли розриваються тісні зв’язки, і люди їдуть одне від одного.
Однак прощальні слова Ісуса передають інший настрій. Він підносить болісну новину про Свій відхід, як обіцянку. “Краще для вас, щоб Я пішов, – каже Ісус, – бо, якщо Я не піду, то Утішитель не прийде до вас. Якщо ж піду, – пошлю Його до вас” (Івана 16:7). У цих словах розставання втратило свою фатальність. Учні більше не побачать Ісуса, проте відчуватимуть набагато більш незмінну присутність Святого Духа, Якого пошле їм Ісус. Біль та радість, тривога та свобода, втрата друга та набуття друга більше не становлять боротьби протилежностей, а сплітаються воєдино в глибокому почутті надії, яке часто неможливо передати словами. І все тому, що, навіть коли ми втрачаємо найдорожче, Бог іде поруч із нами, стаючи нашим найближчим супутником.
Таким чином, ми повинні не тільки прямо дивитися на власну смерть, а й бути готовими прийняти смерті тих, кого знаємо, кого любимо і поруч із ким живемо. Розлука – це умова життя, умова для християнського зростання.
Прощальні слова Ісуса несуть у собі тихе запрошення усвідомлювати наше життя як постійний перехід від звичного до вічного, від того, чому ми тимчасово тішимося, до того, чим одного дня будемо нескінченно насолоджуватися. Ми станемо свідками відходу інших людей. Вони такі ж учасники цих переходів, неминучих для земного життя.
Відпускати тих, хто нам близький, допомагають спогади про них і те, що ми пам’ятаємо про самих себе. Залишаючи безпечне тіло матері, ми готові дихати самостійно і ступити на шлях формування своєї особистості. Виходячи з тісного сімейного кола, в якому перебували в центрі уваги, ми вирушаємо до школи і знаходимо можливість перевірити свій потенціал і розвинути нові дружні взаємини. Залишаючи дім, щоб вступити до вишу, ми отримуємо свободу переоцінити багато чого з того, що нам дано, і зібрати воєдино те, що вважаємо важливим. Залишаючи батьків, щоб створити сім’ю або ступити на шлях релігійного життя, ми можемо зіткнутися з труднощами в улаштуванні власного гнізда і вмінні віддавати життя іншим. Коли ж ми виходимо на пенсію, у нас з’являється довгоочікувана можливість упорядкувати й осмислити деякі аспекти свого життя.
Отже, якщо життя – це постійна розлука, постійне вмирання для минулого заради досягнення більшої незалежності, свободи та істини; якщо наш останній кінець дає нам остаточну незалежність, свободу та істину, заради яких ми й ішли навпомацки крізь усі відведені нам роки, то чому це має бути не так для тих, кого ми любимо?
Якщо це правда, то смерть більше не є жорстокою долею людини, що зводить нанівець усі зусилля, перетворює на кепкування всяке прагнення жити і трощить будь-яку творчість до стану безглуздих уламків. Вона є сигналом до глибшого розуміння. І в світлі відходу Христового ми можемо сказати, що здатні любити не всупереч смерті, а завдяки їй. Дозвольте розповісти вам одну казку.
Колись давно в одному великому місті жив юнак. Щовечора він вирушав в один і той самий ресторан і вечеряв за одним і тим самим столиком. Йому було страшенно самотньо, але одного разу він побачив на своєму столику прекрасну троянду, і відчуття тепла торкнулося його серця. День за днем, приходячи в ресторан, юнак всю вечерю дивився на цю троянду. Іноді йому було сумно, іноді – радісно; часом він був байдужим, часом – сердитим, але, незалежно від його настрою, троянда завжди залишалася незмінною. Юнак не розумів, як таке можливо.
Нарешті, одного разу він зважився на те, чого ніколи не робив раніше: дуже обережно доторкнувся до квітки. Відчувши тверді краї пелюсток, юнак раптом зрозумів, що троянда нежива. Вона була пластмасовою. І тоді юнак, скочивши в гніві з-за столу, вихопив троянду з вази і зім’яв її в долонях. А потім, заплакавши, пішов геть, почуваючись ще більш самотнім, ніж будь-коли раніше.
Ми не створені для того, щоб любити нетлінні речі. Тільки те, що незамінне, унікальне і смертне, може викликати в нас найглибші людські почуття, стати джерелом надії та розради. Бог зробив нас здатними полюбити Його, лише ставши смертним. Він став нашим Спасителем, тому що Його смерть не була фатальною, але відкрила шлях до надії.
Ми бачимо, як нас залишає безліч людей. Йдуть тисячі: великі лідери, близькі друзі та багато інших, невідомих, але таких, які були частиною нашого життя. Ми любили їх, тому що їх неможливо було ніким замінити, тому що вони були людьми. Можливо, прислухаючись до прощальних слів Христа, ми почнемо сприймати навіть такі дні як часи надії, що звільняють шлях для приходу Духа, Який відчинить замкнені двері наших страхів і поведе нас до повноти свободи та істини.
А також – до повноти вдячності. Про це дещо дізнався головний герой роману “Мене звати Ашер Лев”, який з дитячих років мріяв стати художником. Оповідання в книзі ведеться від його особи.
…І ще я намалював, як мій батько одного разу глянув на птаха, що лежав на боці біля краю дороги біля нашого будинку. Був шабат, і ми якраз поверталися із синагоги.
– Тату, вона померла? – запитав я. Мені було всього шість років, і я не міг змусити себе дивитися на цього птаха.
– Так, – відповів батько сумним і відчуженим голосом.
– Але чому?
– Усе живе рано чи пізно вмирає.
– Усе?
– Так.
– І ти теж? І мама?
– Так.
– І я?
– І ти, – подивившись на мене, батько додав: – Але нехай це станеться лише після того, як ти проживеш довге, щасливе життя, мій Ашере.Не в силах зрозуміти це, я змусив себе подивитися на птаха. Невже все живе одного разу стане таким же нерухомим, як він?
– Але чому? – запитав я.
– Так вже Рібоно-Шел-Олам створив Свій світ, Ашере.
– Навіщо?
– Щоб ми високо цінували життя, Ашере. Те, що належить тобі навічно, ніколи не стане дорогоцінним.
Більше про книгу Генрі Ноуена “Переміни мій плач на радість” дивитися тут.