Майже кожен текст про страждання в Новому Завіті зміщує акцент з причини на реакцію. Хоча ми не можемо осягти великого плану всесвіту, який допускає стільки зла й болю (питання «чому?»), ми, попри це, можемо відреагувати двома важливими способами. По-перше, ми можемо знайти сенс і значущість життя посеред страждань. По-друге, ми маємо можливість запропонувати реальну та практичну допомогу тим, хто її потребує.
У своїй книжці «Проблема страждання» Клайв Люїс написав: «Бог шепоче до нас у насолодах, промовляє до нас у сумлінні, але кричить нам у стражданнях: це Його мегафон, що будить оглухлий світ». Я не зважуюся заперечувати Люїсу, але мене бентежить цей образ. Він викликає в уяві образ футбольного тренера, який стоїть на краю поля та кричить на своїх гравців у рупор, і деякі читачі можуть виснувати з цієї метафори, що Бог роздає страждання, аби привернути нашу увагу. Я не думаю, що у Люїса йдеться саме про такий висновок, і з цієї причини хотів би замінити мегафон слуховим апаратом. Коли до нас приходить страждання, ми отримуємо нагоду підвищити силу звуку і чуємо ті важливі послання, якими б в іншому разі могли знехтувати.
Мені самому довелося відчути, наскільки страждання загострюють слух. Перелам шиї, що я отримав під час автокатастрофи у 2007 році, змусив мене переглянути своє подружнє життя, свою віру, а також власні плани на ті роки, які мені залишилося прожити. Коли я лежав, прив’язаний до щита і чекав новин про те, чи не пробита важлива артерія – а в такому разі, сказав лікар, мені залишалося б жити лічені хвилини – тільки три питання здавалися мені вартими роздумів: кого я люблю? що я зробив зі своїм життям? чи готовий я до того, що буде зі мною далі? Звичайно, я мав би зважати на ці питання і в попередні роки життя, але сталося так, що лише ця трагічна подія змусила мене замислитися над тим, що в житті найголовніше.
Німецький поет Райнер Марія Рільке написав: «Якби це було можливо, нам належало б бачити далі, ніж сягають наші знання… Тоді ми несли б свої печалі з іще більшою довірою, ніж утіхи. Бо це ті моменти, коли щось нове проникає в нас, щось незнайоме… Усе решта в нас відступає; западає тиша, і щось нове… стоїть посеред цієї тиші й мовчить».
Подібно опису Рільке, молоді японці пережили після цунамі 2012 року якусь незвичайну зміну. Роками батьки заламували руки, журячись впливом на розпещену молодь Японії «втрачених десятиліть» економічної стагнації. У японських соціологів є цілий список слів, якими вони описують це покоління невдах: фрітери, які навмисне обирають невибагливу, безплідну кар’єру; хікікоморі, які ізолюють себе, а деякі навіть ніколи не виходять зі своїх спалень; паразити, що сідають на шию батькам, живучи й харчуючись у них, щоб дозволити собі останні електронні ґаджети та модні аксесуари. На загальне здивування, ці інертні молоді люди наче прокинулися зі сну після землетрусу й цунамі. Вони волонтерили в притулках і в місцях розподілу продуктів харчування, жертвували гроші на допомогу і використовували свої знання соціальних мереж, щоб об’єднувати переміщених із сім’ями та спонукати уряд розповідати більше правди про руйнування реактора. Також вони подавали приклад іншим у підтримці кампанії уряду із заощадження електрики, щоб компенсувати втрату японських атомних електростанцій.
Віктор Франкл, який вижив у чотирьох німецьких концентраційних таборах і згодом заснував школу психотерапії, дійшов висновку, що пошук сенсу в житті – це наймогутніша сила, яка спонукає нас до дії. І, відповідно до Франкла, наша реакція на неминуче страждання, – один з головних способів знайти цей сенс. «Відчай – це страждання, позбавлене сенсу, – написав він. – У людини можна забрати все, крім одного – її останньої свободи: за будь-яких можливих обставин обирати власне ставлення до них».
Мешканці Японії дають нам приклад того, як реагувати на велику катастрофу.
Замовити безкоштовно друковану книгу, завантажити в електронному форматі, слухати/завантажити аудіокнигу можна тут.