Але я нагадую своєму серцю минуле, і від того оживає в мені надія. З Господньої милості ми все ж не загинули, тому що Його милосердя не вичерпується. (Плач Єремії 3:21-22) 

Один з найбільших ворогів надії – це забуття Божих обітниць. Нагадування – це велике служіння. Петро і Павло обидва зауважували, що писали листи саме з цієї причини (2 Петра 1:13; Римлян 15:15). 

Головним помічником у нагадуванні того, що нам потрібно знати, є Святий Дух (Івана 14:26). Але це не означає, що ви повинні бути пасивними. Ви несете відповідальність лише за власне служіння нагадування. І перший, хто потребує нагадування з вашого боку – це ви самі. 

Розум має велику силу: він може розмовляти сам із собою, нагадуючи самому собі. Розум може “нагадувати серцю”, як сказано в тексті: “Але я нагадую своєму серцю минуле, і від того оживає в мені надія… Його милосердя не вичерпується” (Плач Єремії 3:21-22).  

Якщо ми не “нагадуємо серцю”, що Бог сказав про Себе і про нас, то знемагаємо. О, як добре я знаю це з власного болючого досвіду! Не грузніть у болоті безбожних думок у власній голові, на кшталт: “Я не зможу…”, “Вона не буде…”, “Вони ніколи…”, “Це жодного разу не спрацьовувало…” 

Справа не в тому, що вони правдиві чи хибні. Ваш розум завжди знайде спосіб зробити їх правдивими, якщо тільки ви не “нагадаєте серцю” щось більше. Бог – це Бог неможливого. Міркування про вихід з неможливої ситуації не настільки ефективні, як нагадування собі про те, що Бог робить неможливі речі. 

Не нагадуючи собі про велич, благодать, силу і мудрість Бога, ми занурюємося в брутальний песимізм. “Я ніби збожеволів, нічого не розуміючи, я був перед Тобою, як тварина…” (Псалом 72:22). 

Велике обернення від відчаю до надії в 76-му псалмі починається з цих слів: “Я пригадую Господні діяння, бо пам’ятаю Твої давні дивовижні чудеса; буду роздумувати про всі Твої вчинки і розмірковувати над Твоїм Промислом” (Псалом 76:12-13). 

Це велика битва мого життя. Я припускаю, що і вашого теж. Битва за нагадування! Спочатку собі. А тоді й іншим.