Я прочитав розповідь єпископа Десмонда Туту про його досвід у Південній Африці. Як голова Комісії правди і примирення, він був готовий до того, що його богослов’я зазнає серйозних випробувань – почасти тому, що купу злочинів, які він розслідував, здійснили «добропорядні християни» (кінець кінцем, апартеїд був винаходом та офіційною доктриною Голландської реформатської церкви в ПАР). День у день Туту вислуховував свідчення жертв брутального насильства. Посіпаки африканерів били підозрюваних до непритомності, а інколи холоднокровно розстрілювали їх. Чорні ж «вбирали в намисто» тих, хто співпрацював з режимом, надягаючи їм на шию просочені бензином шини та підпалюючи їх.
Єпископ Туту з подивом виявив, що два роки вислуховування подібних розповідей допомогли йому утвердити віру. Слухання переконали його, що винні в злочинах несуть моральну відповідальність і що добро та зло однаково реальні й важливі, «бо в такий спосіб збудовано цей всесвіт: якщо ми не будемо жити відповідно до його моральних законів, то сповна заплатимо за це». Попри безжальні свідчення людської жорстокості, слухання Комісії правди і примирення наповнили його оновленою надією: «Для всіх тих, хто є християнами, смерть і воскресіння Ісуса Христа – це незаперечний доказ того, що любов сильніша від ненависті, життя сильніше від смерті, світло сильніше від темряви і що сміх та радість, співчуття, лагідність та істина – усі вони значно сильніші від своїх потворних протилежностей».