Усі свої вчинки вони роблять так, щоб їх бачили люди… Люблять почесні місця на бенкетах і перші місця в синагогах, і вітання на майданах, щоб їх кликали люди: Учителю! (Матвія 23:5-7)
Сверблячка самоповаги жадає чухання самосхвалення. Якщо ми отримуємо задоволення від того, що почуваємося самодостатніми, ми не відчуватимемо задоволення, якщо інші не бачитимуть і не схвалюватимуть нашу самодостатність.
Звідси й характеристика Ісуса щодо книжників і фарисеїв у Матвія 23:5: “Усі свої вчинки вони роблять, щоб їх бачили люди”.
В цьому є певна іронія. Чи не здається вам, що самодостатність повинна звільнити горду людину від потреби приділяти багато уваги ставленню до себе з боку інших? Адже саме це й означає “достатній”. Але, очевидно, в цій так званій самодостатності криється порожнеча.
Жодна особистість не створена для того, щоб задовольняти себе або покладатися на себе. Вона ніколи не може бути самодостатньою. Ми не є Богом. Ми створені на Божі образ і подобу. І робить нас “подібними” до Бога зовсім не наша самодостатність. Ми є тінями і відлуннями. Отже, в душі завжди буде порожнеча, що намагатиметься задовольнитися нашими власними ресурсами.
Ця порожня жага до похвали від інших сигналізує про поразку гордині та відсутність віри в незмінну Божу благодать. Ісус бачив жахливі наслідки цього свербежу людської слави. Він озвучив це в Івана 5:44: “Як ви можете повірити, коли приймаєте одне від одного славу, а слави, що від єдиного Бога, — не шукаєте?” Відповідь, звісно, – не можете. Сверблячка слави від інших людей унеможливлює віру. Чому?
Тому що віра відвертає погляд від себе до Бога. Віра задовольняється всім тим, чим Бог є для тебе в Ісусі. А якщо прагнете задовольнити свій свербіж через чухання чужою похвалою, то ви відвертаєтеся від Ісуса. Він не такий. Він живе для слави свого Отця, і закликає нас жити так само.
Але якщо ви відвернетесь від себе як джерела задоволення (це покаяння) і прийдете до Ісуса, щоб насолодитися всім тим, чим Бог є для нас у Христі (це віра), тоді свербіж порожнечі поступиться повноті – тому, що Ісус називає “джерелом води, що тече в життя вічне” (Івана 4:14).