Ті, котрі сіють зі сльозами, – жатимуть з радістю. Хто виходить з плачем, несучи торбину з насінням, – той повернеться з радістю, несучи снопи свої. (Псалом 125:5-6)

Немає нічого сумного в тому, щоби сіяти насіння. Це вимагає не більше праці, ніж жнива. Дні можуть стояти прекрасні. Може бути велика надія на врожай.

Проте псалом говорить про сіяння “зі сльозами”. Там сказано, що хтось “виходить з плачем, несучи торбину з насінням”. Чому ж вони плачуть?

Я думаю, що причина не в тому, що сіяти – це сумна справа, або що сіяти важко. Я вважаю, що причина не має нічого спільного з сіянням. Посівна – це просто робота, яку треба робити, навіть коли в житті є речі, які змушують нас плакати.

Врожай не буде чекати, поки ми припинимо плакати або вирішимо всі наші проблеми. Якщо хочемо їсти наступної зими, ми повинні вийти в поле і посіяти насіння, незалежно від того, плачемо ми чи ні.

Якщо ви це зробите, то, псалом обіцяє, що ви будете жати “з радістю”. Кожен “повернеться з радістю, несучи снопи свої”. Не тому, що сльози сіяння приносять радість жнив, а тому, що саме сіяння приносить жнива, і ви повинні пам’ятати про це навіть тоді, коли ваші сльози спокушають вас відмовитися від сівби.

Отже, ось вам урок: коли потрібно виконати просту, зрозумілу роботу, а ви сповнені смутку, і сльози легко течуть рікою, продовжуйте виконувати її зі сльозами на очах. Будьте реалістами. Скажіть своїм сльозам: “Так, я відчуваю вас. Через вас мені хочеться піти з життя. Але є поле, яке треба засіяти (посуд, що треба помити, машина, яку треба полагодити, проповідь, яку треба написати)”.

Тоді скажіть, спираючись на Боже слово: “Сльози, я знаю, що ви не залишитеся назавжди. Сам факт того, що я просто роблю свою роботу (зі сльозами та всім іншим), врешті-решт принесе урожай благословення. Тож, продовжуйте литися, якщо так треба. Але я вірю – хоча ще не бачу і не відчуваю цього повною мірою – я вірю, що проста робота мого сіяння принесе снопи врожаю. І мої сльози перетворяться на радість”.