Адже хто сіє для свого тіла, – пожне від тіла тління, а хто сіє для Духа, – пожне від Духа вічне життя. (Галатів 6:8)

Віра має ненаситний апетит відчувати якомога більше Божої благодаті. Тому віра тягнеться до річки, де Божа благодать тече найбільш вільно, – а саме, до річки любові.

Яка інша сила виштовхне нас із затишних помешкань, щоб взяти на себе незручності і страждання, яких вимагає любов?

Що спонукатиме нас…

• привітатися з незнайомими, коли ми відчуваємо ніяковість?
• йти до ворога і благати про примирення, коли відчуваємо обурення?
• давати десятину, коли ми ніколи цього не робили?
• говорити з колегами про Христа, коли соромимося цього?
• запросити нових сусідів на біблійне заняття?
• проповідувати Євангеліє в інших культурах?
• розпочати нове служіння для алкоголіків?
• провести вечір за кермом автофургона?
• присвятити ранок молитві за оновлення?

Жоден з цих коштовних актів любові не відбувається просто так. До них нас спонукає новий апетит – апетит віри до найповнішого переживання Божої благодаті. Ми хочемо більше Бога. І хочемо цього більше, ніж нашої приватної, нічим не порушуваної безпеки і комфорту.

Віра любить покладатися на Бога і бачити, як Він творить у нас чудеса. Тому віра штовхає нас у течію, де сила майбутньої Божої благодаті лине найвільніше – течію любові.

Гадаю, саме це мав на увазі Павло, коли говорив, що ми повинні сіяти для Духа (Галатів 6:8). Вірою ми повинні вкладати насіння нашої енергії в борозни, де ми знаємо, що Дух діє, щоб принести плід – борозни любові.