Величає душа моя Господа, і радіє дух мій у Бозі, Спасителі моїм, бо Він зглянувся на покору раби Своєї. Ось, віднині блаженною зватимуть мене всі роди, бо зробив мені велике Сильний! І святе Ім’я Його, і милість Його з роду в рід для тих, хто боїться Його. Він показав силу руки Своєї, розсіяв гордих думками сердець їхніх, скинув сильних з престолів і підняв покірних, голодним дав достаток, а багатих відіслав ні з чим. Пригорнув Ізраїля, слугу Свого, щоби згадати милість,  як і проголосив нашим батькам – Авраамові та роду його аж до віку! (Луки 1:46-55)

Марія ясно бачить найдивовижнішу річ стосовно Бога: Він ось-ось змінить хід всієї історії людства; ось-ось мають розпочатися найважливіші три десятиліття за всі часи.

А де ж Бог? Він зайнятий двома невідомими, смиренними жінками – літньою і безплідною (Єлизаветою), та молодою і незайманою (Марією). І Марія настільки зворушена цим баченням Бога, Який уподобав смиренних, що це виливається в пісню, яка стала відомою під назвою «Магніфікат».

Марія та Єлизавета – чудові героїні в розповіді Луки. Він захоплюється вірою цих жінок. Здається, що найбільше його вражає, і те, чим він хоче вразити Теофіла, благородного читача свого Євангелія, – це смиренність і радісна покора Єлизавети і Марії, коли вони підкоряються своєму величному Богові.

Єлизавета вигукує (Луки 1:43): «І звідки ж мені це, щоби до мене прийшла мати мого Господа?» А Марія каже (Луки 1:48): «Він зглянувся на покору раби Своєї».

Єдині люди, чия душа може по-справжньому звеличувати Господа, – це ті, що подібні до Єлизавети і Марії, – люди, які визнають свій смиренний стан і сповнені благоговіння перед величним Богом.