Адже пізнавши Бога, вони не прославили Його як Бога, не подякували Йому. Але їхні думки стали нікчемними, а нерозумні їхні серця – оповиті темрявою. (Римлян 1:21)

Коли в людському серці спалахує вдячність Богові, Він звеличується як багате джерело нашого благословення. Він визнається як дарувальник і благодійник, а отже, як сповнений слави.

Але коли в нашому серці не пробуджується вдячність за велику Божу доброту до нас, це, ймовірно, означає, що ми не бажаємо віддати Йому належне, не хочемо звеличувати Його як нашого благодійника.

Існує дуже вагома причина, чому люди за своєю природою не хочуть звеличувати Бога вдячністю або прославляти Його як свого благодійника. Вона полягає в тому, що це применшує нашу власну славу, а всі люди природньо люблять власну славу більше, ніж славу Божу.

В основі будь-якої невдячності лежить любов до власної величі. Бо справжня вдячність визнає, що ми є отримувачами незаслужених благ. Ми – каліки, які спираються на хрестоподібну милицю Ісуса Христа. Ми – паралітики, які щохвилини живуть на штучному диханні Божого милосердя. Ми – діти, які сплять у небесній колисці.

Природній людині, окрім випадків дії спасенної благодаті, неприємно думати про себе в цих образах: недостойний отримувач, каліка, паралітик, мала дитина… Вони позбавляють її слави, віддаючи її всю Богові.

Тому, поки людина любить власну славу, цінує свою самодостатність і відмовляється думати про себе як про хвору на гріх і безпорадну, вона ніколи не відчує справжньої вдячності істинному Богові, а отже, ніколи не стане належним чином звеличувати Бога, а буде підносити лише себе.

Ісус сказав: “Не здорові потребують лікаря, а хворі. Я прийшов кликати не праведників, а грішників” (Марка 2:17).

Христос не прийшов служити тим, хто наполягає, що цілком здорові. Він вимагає чогось великого: визнання, що ми не є великими. Це погана новина для зарозумілих, але солодкі слова для тих, хто відмовився від своєї гри в самодостатність і шукає Бога.